Говорячи про кримських переселенців, у першу чергу прийнято згадувати кримських татар, а потім українців та росіян. У свою чергу видання “Під прицілом” має намір розповісти про долі трьох представників різних національностей, які не з власної волі залишили анексований півострів.
Історію свого життя першим нам розповів Армен Агаджанян. Проживши чимало часу з родиною в Криму, він був змушений ще до його анексії, під час ганебного псевдореферендуму, виїхати на материкову Україну, де з часом він долучився до заснування благодійного фонду “Кримські біженці” для допомоги товаришам у біді. Армен радо погодився розповісти виданню “Під прицілом” про дотеперішнє і сучасне становище у Криму, про ситуацію з вимушеними переселенцями, а також про тих вірмен, які стали на захист держави як на материковій Україні, так і в Криму.
– Як давно Ви проживаєте в Криму?
– Переважно я проживав у Криму приблизно з 1999 року. До цього три роки працював матросом на сейнері в період з 1993 по 1995 роки включно.
– Як на півострові, так і на материковій Україні, наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. було кілька хвиль вірменської імміграції – сюди приїздили біженці які зі зруйнованого жахливим землетрусом Спітака, так і з охопленого збройним конфліктом Нагірного Карабаху. Чи маєте Ви стосунок до якоїсь із цих хвиль?
– Ні. Проте свого часу я зустрічав людей, які були змушені приїхати до своїх родичів, що проживали на півострові, і залишилися жити в Криму назавжди.
– Чи є серед вірмен, що після анексії Криму переїхали з півострова на материкову Україну, ті, що вже мають подібний досвід біженства?
– Такі люди безперечно є, хоч їх і небагато. Насправді вони є справжніми патріотами України, тому переважно вони зараз проживають саме на материковій частині держави, яка прийняла їх на своїй території, в Автономній Республіці Крим. Насправді дуже важко знайти таких моїх співвітчизників, тому що більшість з них не мали кримської реєстрації. Самі розумієте, що отримати реєстрацію в чужому помешканні неможливо, а побудувати чи купити власне житло в Україні може не кожен, – що вже казати про переселенця, який втратив усе.
– Чи є серед кримських вірмен такі, що після весняних подій подалися на батьківщину?
– Особисто я знаю лише одну родину, яка поїхала до Грузії, до своїх родичів. Взагалі на території Грузії з давніх часів живуть дуже багато вірмен, і в них ніколи не було конфліктів з грузинами. До речі, джавахетські вірмени знають і шанують грузинську мову так само, як і свою.
– Де і як Вам вдалося так добре вивчити українську мову? Наскільки добре Ви знаєте свою рідну мову, традиції, культуру, історію свого народу, і чи передаватимете Ви їх своїм дітям, чи ділитеся зі співвітчизниками?
– Я народився у Білорусі, в родині військового (мій тато був офіцером збройних сил СРСР), а виріс, можна сказати, на березі Тихого океану, в Приморському краї. Для мого батька Україна стала останнім місцем служби. Українську мову я вивчив самотужки. Я мав звільнення від занять з української мови як у школі, так і в технікумі (всі військові, що служили в інших республіках СРСР, мали таке право), але я ходив на всі лекції та практикуми. Згодом я почав читати і писати українською. До того ж, мене зацікавила історія України, і мені потрібна була українська мова, щоб вивчати історію країни не за «совковими» підручниками, а з творів видатних українських істориків. Так сталося, що Україна для мене так само є рідною країною, як Вірменія – для мого тата, бо моя мати – українка, родом з Київщини. Таким чином можу стверджувати, що я – справжнє творіння «совка». Мабуть, можна сказати, що в мене дві батьківщини, і зараз «совок» знову втрутився до мого життя, намагаючись відібрати в мене рідну країну. Що ж стосується мого вірменського коріння, то тут я зараз намагаюся надолужити втрачене: моя дитина має знати, що вірменська культура, звичаї, спадщина цього великого народу так само мають бути в її душі, як Україна – в її сердці.
– Що саме сформувало Ваш проукраїнський світогляд? Невже саме через нього Вам довелося залишити окупований Крим?
– В моїх жилах українська кров тече разом з вірменською, то чому я не українець? Те, що я не росіянин, це однозначно. І саме через наш із дружиною патріотизм ми вимушені були залишити Крим – я дуже хвилювався передусім за її життя. На моїй сторінці вFacebook є фотоальбом «Крим» із промовистими свідченнями нашої активної проукраїнської позиції. Я їздив на Майдан до Києва, Керчі, Сімферополя, долучався до акцій протесту в Феодосії, де на той час мешкав.
– Як Вам живеться на материку зараз? Що в Вашому житті з’явилося нового, і чого Вам бракує – в порівнянні з кримським періодом життя?
– Я виріс на океанському узбережжі – а зараз мені бракує моря, яке я дуже люблю від раннього дитинства. Зараз у моєму житті з’являються нові цікаві люди, що долучаються до всебічної допомоги бійцям у зоні АТО та переселенцям. Під час переїзду з Криму я познайомився з земляками, яких до того часу не знав. Останнім часом я з’ясував для себе дуже дивну річ: більшість вимушених переселенців (таких, як ми з дружиною) насправді люблять і шанують Україну, хоча в багатьох випадках за походженням є росіянами, татарами, євреями і т.д., – але ці люди ідентифікували себе як громадян України як у Криму, так і на материку. Найяскравішим зараз у моєму житті є те, що ми з дружиною, незважаючи на всі труднощі, чекаємо на нашого первістка.
– Щиро зичимо Вашій дружині легких пологів, а малюкові – здоров’я і щасливої долі. До речі, коли вже мова зайшла про підростаюче покоління: нещодавно пройшла інформація, що чимала частина вірменських дітей і юнаків у Криму демонстративно відмовилася від запропонованого вивчення української мови, бо нею, мовляв, користуються “нацисти”. Часом вірменська молодь Криму ходить в одязі з російською символікою, або в автомобілях поруч із прапорцем своєї етнічної батьківщини чіпляє триколор. Як Ви гадаєте – тут справді свою роль деякою мірою відіграє російська пропаганда, чи це справді певний вияв російського патріотизму? Чи може така точка зору змінюватися, і під впливом яких чинників?
– Важко сказати, що це явище є масовим. Крим взагалі є дуже цікавим у цьому плані регіоном. Справа навіть не в тому, що це так роблять вірмени – так само чинять і представники інших етнічних груп у Криму, навіть деякі українці (особисто знав таких людей). Це сталося тому що, на мою думку, від початку 1990-х років наша влада не була патріотичною і нічого не робила для українізації (саме так!) України. До Криму, як і до багатьох регіонів України, свого часу масово заселялися люди, які не були українцями за національністю та світоглядом. Слід зазначити, що кримські татари поверталися з депортації вже до українського Криму, і облаштовували життя вже як громадяни України. Може, тому вони більш патріотичні за деяких українців у Криму? Колись на півострів для відродження господарства приїхало багато росіян та українців, – як і на Донбас. Багато хто їхав з інших республік на розробку нових копалень вугілля, щоб заробити, а заодне й замінити собою померлих під час Голодомору. Етнічна картина України дещо змінилася за останнє століття; російська пропаганда лише підлила масла до багаття за останні роки. Вірмени ж, які підтримують проросійську позицію, є відображенням картини загалом. Коли ми нарешті повернемо Крим, в першу чергу необхідно буде розпочати українізацію України; саме в Криму це конче потрібно буде робити від першої хвилини, навіть вже зараз.
– Чому так трапилося, що деякі кримські вірмени-біженці, які фактично стали на ноги завдяки Українській державі, після весняних подій у Криму стали її супротивниками?
– Таку позицію ці люди (як і багато кримчан – представників інших народів) зайняли виключно через те, що Крим було здано разом з мешканцями. Я знаю це з особистого досвіду. Але намагання запобігти проведенню так званого «референдуму» та допомога нашим військовим на півострові – це вже окрема історія. За здачу Криму хтось має відповісти.
– Прийнято вважати, що у Вірменії потужними є проросійські настрої – про них можна судити з зовнішньополітичного курсу країни, зокрема з підтримки Вірменією Росії на голосуванні в ООН щодо українського питання, та нещодавнього вступу країни до Митного союзу. Проте є протестні настрої серед певної частини вірменського суспільства, яка незадоволена державним керівництвом і порівнює його з українськими функціонерами часів режиму Януковича. Наскільки Ви обізнані в ситуації на своїй батьківщині, і що можете сказати щодо неї? В якому векторі зараз можна прогнозувати українсько-вірменські стосунки на державному рівні?
– Доки при владі у Вірменії маріонетки Путіна, доки точиться війна в Нагірному Карабасі – чекати на теплі стосунки не варто. Але в сучасному світі все змінюється дуже швидко. Хто впевнений, що через п’ять років Росія буде існувати в такому вигляді як зараз, – після тих геополітичних прецедентів, які вона сама створила?
– Повертаючись до кримських вірмен: як відомо, діаспора півострова (близько 8 тисяч чоловік) наразі почувається доволі непогано: члени вірменських громад беруть участь у політичному та суспільному житті Криму, на телебаченні виходять вірменські передачі (наприклад, “Барев” на Першому кримському каналі), фукціонують релігійні громади ВАЦ (Вірменської апостольської церкви), при яких діти можуть вивчати рідну мову та історію; навіть є плани на створення вірменської національно-культурної автономії, – одним словом, вірмени в Криму зараз мають те, про що зараз годі й мріяти тамтешнім українцям, яких однозначно проголосили ворогами і викреслили фактично з усіх аспектів життя. Як Ви гадаєте, це справді вияв добрих намірів кримської “влади” в плані етнонаціональної політики, чи банальна “показуха”? До чого може призвести плекання одних національних громад і упослідження інших?
– Я вважаю, що ті умови, які створює теперішня «влада» Криму для вірмен, мали бути створені для всіх кримчан свого часу українською владою впродовж всього періоду незалежності. А на тлі щирого плекання всіх без винятку етнічних груп потрібно було популяризувати все українське, поширювати любов до рідного краю через вивчання справжньої історії півострова та України загалом, через налагодження міжетнічних стосунків, через обмін традиціями та культурною спадщиною. А в цьому плані наша влада не робила нічого взагалі, оскільки була непатріотичною, чужинною. Тому і маємо те, що маємо.
– Чи помічали Ви під час перебування у Криму факти дискримінації вірмен через національне походження (зокрема після “кримської весни”)? І чи доводиться зіштовхуватися з подібними фактами на материковій Україні?
– Я не маю в розпорядженні таких фактів, але можу стверджувати, що в цьому плані в Криму все ще попереду – ви самі знаєте, хто там зараз при владі. Наразі ті вірмени, які під час здачі Криму Росії підтримували Україну, можуть бути засуджені місцевою спільнотою, – якщо вони ще лишилися на півострові. Але і тут не все однозначно. Не буду вигадувати зайвого, зазначу лише, що більшість патріотів України переїхали з Криму на материк. Щодо дискримінації в Україні – таких фактів не пам’ятаю. Принагідно зазначу, що першим загиблим з Небесної Сотні був Сергій Нігоян. Я неабияк шаную саме таких українських вірмен, і мене переповнює гордість за свій народ.
– Щодо згаданих кримських громад ВАЦ: зараз відомо, що деякі їхні настоятелі щодо російських військ вже вживають займенник “наші”. Як відомо, в чині Літургії є прохання за Вірменію і Україну,– чи моляться зараз у Криму за “Вірменію і Росію”, при тому, що кримські громади не виходили з підпорядкування Української єпархії ВАЦ?
– Про це потрібно запитувати представників цих громад, особисто я такої інформації не маю. Моя особиста думка: батьківщина, як і етнічна приналежність, не продається. Громадянство можна змінити – але лише переїхавши до іншої країни. Саме тому ми поїхали не до Угорщини чи Грузії, коли були змушені залишити свої оселі.
– Взагалі наскільки можна простежити проукраїнські та антиукраїнські настрої серед вірмен Криму? У травні в мережі з’явилося відео, де євпаторійські бізнесмени-вірмени заявляють “самооборонівцям”, які прийшли зносити їхні торгівельні точки біля моря – “Нас хохли довбали, тепер росіяни прийшли довбати? Ми разом з вами блокували їхні військові частини, а ви тепер з нами он як?”. А чи є інший бік медалі, і як він виглядає?
– Є навіть у Криму вірмени – справжні патріоти України. Ті, кого ви цитуєте – це звичайні обивателі. Так склалося, що в Криму, як і в багатьох інших регіонах, вірмени (корінні або прийдешні) переважно займалися торгівлею. Дрібним підприємцям було важко за Януковича – а за нової бандитської «влади» Криму їм буде ще важче. Гадаю, дуже скоро звичайні торгаші та міщани матимуть іншу думку щодо зради країні, в якій вони жили.
– Сумнозвісний “Самвел” (Армен Мартоян), командир 4 роти т.зв. “самооборони Криму” – і Герой України Сергій Нігоян, якого ми згадували. Якими є передумови появи людей, подібних до першого та другого?
– Знов-таки, ідентичність. Відсутність української ідентичності в першого – і її наявність у другого. До того ж, людяність, відданість, любов до своєї країни.
– В той час, коли кримські вірмени вітають російських вояків як своїх захисників, вірмени материкової України допомагають українським збройним силам – і прикладів цьому чимало. Наприклад, вірменська громада селища Чонгар, найбагатша і найвпливовіша в місцевості, своїм коштом облаштувала блокпост для українських прикордонників, знайно полегшивши їм умови несення служби. На всю Україну відомим став хірург-волонтер Армен Нікогосян, який три місяці працював на Майдані, а після початку збройного конфлікту на Сході взявся вивозити поранених, забезпечувати медикаментами блокпости, розвозити їжу та спорядження. А наприкінці серпня в Києві поховали “айдарівця” Оганеса Петросяна на прізвисько “Ара”, який прикрив товариша від вибуху гранати… Чи відомі Вам випадки допомоги вірмен українцям в обороні держави, про які ми не згадали?
– Є чимало подібних випадків, про які ми, на жаль, не знаємо, і, гадаю, їх буде ще багато. Я наразі міркую над тим, щоб спробувати дізнатися про них і розповісти людству.
– Взагалі наскільки дається взнаки поділ українських вірмен по лінії Перекопу? Наскільки легким для кримських вірмен виявився перехід від однієї держави до іншої? І як почуваються ті вірмени Криму, які не сприйняли нових реалій?
– Я вже казав, що патріотично налаштовані вірмени виїхали на материк, але багато хто залишився. Ці люди не мали активної позиції щодо Майдану, але вони так само і не сприймають «російськості» Криму. Але зараз у Криму важко заявити про те, що Крим – Україна. Тож живуть вони собі тихо, як і раніше. Непогано хоча б те, що не гинуть під бомбами. Особисто мені прикро, що, коли гинули Герої Небесної сотні, більша частина України жила собі звичайним життям в кілометрі від того місця. Мені соромно тепер, що багато українців майже не розуміють, що на сході війна, і наші найкращі сини гинуть заради того, щоб нам не бути рабами. Спитайте в мене, скільки серед них вірмен. А скільки серед них українців? Сумно. Зараз, як ніколи, кожному з нас потрібно дати собі відповідь на єдине важливе питання: чи я громадянин України, чи я українець? Хто я взагалі, якщо таким не є? Тоді все одразу стане на свої місця.
– До речі, щодо двох болючих питань – пам’яті Сергія Нігояна та проблематики Криму. Можливо, зараз ще є люди, які пам’ятають Миколу Кічмара – звичайного робітника родом з Вінниччини, який за своє коротке життя був діячем українського руху в Севастополі, членом Міжнародного конгресу з прав людини ОБСЄ, спостерігачем від ООН у Нагірному Карабаху. Під час землетрусу в Спітаку він організовував продовольчу допомогу вірменським дітям-сиротам, возив до Карабаху підручники та іншу літературу. До слова, він побоювався повторення карабаської трагедії у Криму і часто говорив про це. Кічмар загинув у 40 років: у травні 1992 року автобус, у якому він перебував, потрапив під обстріл “Градом” біля Степанакерта. Його мрія бути похованим серед кавказьких гір збулася – його з почестями, як національного героя Вірменії, поховали на Алеї федаїнів (так вірмени називають захисників свого народу) у Єревані, під надгробком з написом: “Микола з України”. Чи є подібні захисники України – вихідці з вірменського народу, про яких ми не знаємо, або незаслужено забули?
– Ви мене зацікавили цим питанням. Гадаю, що треба присвятити частину свого життя тому, щоб дізнатися про подібні випадки і поширити їх серед громадян. До речі, ви знаєте, що зараз у Полтаві фактично вся вірменська громада міста допомагає українським бійцям в АТО? І для них це не є чимось надзвичайним, оскільки Україна стала для них другим домом, а військові – їхніми захисниками. Нові герої народжуються саме зараз.
– Які Ви бачите спільні точки перетину між вірменами та українцями? Що нам потрібно знати одним про одного для порозуміння?
– Передусім нам потрібна взаємоповага. Ми маємо ділитися одні з одними нашою культурною спадщиною, бажати краще спізнати одні одних. Коли ми любитимемо країну, яка є нашою домівкою, і коли на порозі нашої домівки з’явиться ворог, – тоді все буде так, як має бути, і ми не ставитимемо собі питань, на чий бік потрібно стати. Бо ми спільно боронитимемо наш дім.
