Тарас Тимченко: Українці Криму. Якими їх прагнуть?

Блоги, Точка зору
українство

www.tOrange.biz Valdemar Fishmen

Настоящий украинец спит и видит сны.
Сны о том, как свою страну или часть страны
он отдаст другой стране, и желательно к маю.

(Леонід Каганов)

“Якими нас прагнете?”

Олена Теліга — діячка української культури, учасниця ОУН, розстріляна німецькими нацистами взимку 1942 року в Бабиному Яру — свого часу ставила це питання своїм “колегам за цехом”, чоловікам-літераторам, бажаючи почути від них, якою вони бачать ідеальну жiнку, гідну змалювання. Подібне питання і зараз німо лунає від українців Криму, адресоване не лише до тих, хто править бал на анексованому півострові, а й до навколишнього соціуму.

За минулі півроку цілком могло скластися враження, що “нові господарі” Криму не те що мають у свідомості збірний образ ідеального кримського українця, а не хочуть бачити тут українців взагалі, — “щоб не було ні хохла, ні пів-хохла, ні чверть хохла”, як у старій кубанській приповідці. Подібні висновки можна було зробити з промов “спікера” кримського “парламенту” Володимира Константінова, котрий заявив, що з півострова необхідно терміново змити “все погане, українське”, і запропонував почати “змивання” з того, щоб викорчувати з узбіч кримських шляхів усі дорожні знаки, виконані українською мовою (щоправда, запал цієї ідеї дещо охолов, коли стало зрозуміло, що зайвих п’ятдесят мільйонів казенних рублів на цю мету знайти не так і легко). Так само оптимізму щодо подальшого існування українців у Криму не викликала й репліка кримського “міністра інформаційної політики” Криму Дмитра Полонського про те, що українців у Криму він не зустрічав, а коли котрийсь із кримчан себе таким і вважає, то це однозначно провокатор, і заходів щодо нього треба вживати відповідних. Подібні меседжі дуже стали б у нагоді тим, кому так хочеться применшити номінальну частку українського населення Криму в переддень “російського” перепису населення в Криму, який відбувся в середині жовтня.

З присутністю української компоненти на півострові її антагоністам ще якось доводиться миритися, оскільки, як вже було зазначено, коштів на всі необхідні перелицювання та перейменування таки бракує. Проте там, куди вдається дотягнутися, все, що нагадує про 23-річне “кляте минуле” (як люблять висловлюватися місцеві радикальні ЗМІ), ретельно підчищається. Так, наприклад, нещодавно “українським” припинив бути академічний музичний театр у Сімферополі: тепер він називатиметься “Державний академічний музичний театр Республіки Крим”. Режисер театру, котрий цієї зими постачав гуманітарну допомогу кримським силовикам, що брали участь у придушенні Революції Гідності в Києві, назвав цей крок вірним, оскільки особисто для нього подібна “етнічна належність” є не дуже зрозумілою: мовляв, театри мають визначатися суто за жанром. А щоб “меншому братові” не було так боляче розлучатися зі своєю “етнічною належністю”, “старший брат” вирішив вдатися до аналогічних змін декорацій: Російський академічний драматичний театр імені Горького теж перейменували — на Кримський академічний драматичний театр. Тож “малороси” мали б ще й подякувати за таку високу честь — був театр просто “їхнім”, а зробився аж “державним”.

Все ніяк не перейменують багатостраждальну Українську гімназію в Сімферополі, — досі не можуть приточити їй доречну назву. Поки що її планують назвати, подібно до вищезгаданих театрів, академічною. Як повідомила директорка гімназії, рішення про перейменування було прийняте після проведення опитування серед батьків учнів. Згідно з результатами попередніх опитувань батьків, цієї весни лише 14% з них забажали, аби їхні діти й надалі навчалися українською мовою. Подібні опитування щодо вибору мови навчання для дітей проводилися в багатьох школах Криму перед початком нового навчального року; про те, як учнів і їхніх батьків стимулювали зробити вибір на користь “єдиної правильної” мови навчального процесу, і говорити не доводиться. Якщо в сімферопольській поки ще українській гімназії залишили бодай кілька україномовних класів, то учням сімферопольського ліцею, який до 16 березня носив ім’я 10-ліття Незалежності України, пощастило значно менше: за свідченнями матері однієї з учениць, у школі бажаючих продовжити вивчення української мови виявилося аж… троє. Підбивши підсумки власного опитування, адміністрація школи на їхній підставі заявила, що навчатися українською мовою в школі бажаючих нема, і запропонувала вивчати мову власним коштом. Воно й не дивно — у вересні на обурення батьків тим, що вивчення української мови зникає зі шкільної програми, від директорів шкіл можна було почути у відповідь: “Знаете что, учите вашу мову дома”. “У моїй школі була та ж ситуація, я нічого не зміг / не змогла вдіяти”, — відгукуються в соцмережах батьки учнів з різних куточків Криму.

Не могла не оминути пошесть перейменувань і таку кримську організацію, як Всеукраїнський інформаційно-культурний центр (ВІКЦ), питання реорганізації якої стоїть ще з весни. Як вона називатиметься в подальшому, ще невідомо. На її сайті, який і досі базується на українському урядовому домені gov.ua, назва в контактній інформації вказана без змін, проте замість емблеми установи в шапці виставлено незрозумілу піктограму з підписом “Крым многонациональный, Крым многокультурный”. Якщо ще наприкінці минулого року сайт мав україномовну версію, то зараз вона зникла в небутті, що наочно демонструє реалії теперішньої кримської “багатонаціональності” й “багатокультурності”. Сам же ресурс, на якому можна було ознайомитися з різними культурними новинами півострова, тепер рясніє переважно звістками про те, що відбувається в різних куточках Росії.

Втім таки іноді на сайті ВІКЦ, як не дивно, з’являються і новини про українські культурні заходи Криму, які відбуваються переважно в серці півострова. Так, 7 листопада в читальній залі Центральної міської бібліотеки ім. О Пушкіна відбулася поетична година з нагоди Дня української писемності — “Барви української мови”. На вивісках з описом заходу тільки ці три слова були написані українською мовою.

Почесний гість поетичної години, сивочолий гуморист, заслужений артист Криму, закликав присутніх пам’ятати, що росіяни та українці — це “народи-брати” (у дусі радянської “дружби народів”), і висловив віру в те, що в Києві багато чого зміниться, після чого стосунки між Росією та Україною знову будуть братніми (вочевидь, у Москві для цього нічого міняти не потрібно). Ще навесні “щирий українець”, голосно на весь фейсбук умліваючи від несподіваного щастя опинитися в “Кримському федеральному окрузі”, привітав прихід на кримську землю “зелених чоловічків” з-за Керченської протоки віршованими рядками, якими, на його думку, мав би приспати його окрадених співвітчизників сам Кобзар:

“Брати мої! Сестри мої!
Ви не забувайте, що мене колись з неволі
Панського кріпацтва визволяли росіяни!..
Ото було братство! Ото було по-людському,
В християнськім дусі!..
Бо ми ж рідні, брати й сестри Київської Русі!”

І цього разу поет не зрадив своїм принципам, набутим у березні. Досі традиційно виступаючи в амплуа ведучого сімферопольських українських заходів, цього року він відмовився взяти участь у вшануванні пам’яті Героя України Віри Роїк. Мабуть, славетна кримська майстриня української вишивки, якій конферансьє свого часу присвячував вірші, тепер стала для нього уособленням віднедавна нелюбого йому “нацизма государства”… І хто знає, чи щирою була його радість з приводу того, що українська мова зараз присутня на півострові, — оскільки наразі її “державні” функції зводяться лише до присутності пари українських рядків у “шапках” офіційних документів та безграмотного “ласково просимо” (поруч із не менш безграмотним “хож кельдиниз”) у рекламі. Що ж стосується газет, радіо, телебачення, школи, церкви українською мовою в Криму — відповідь одна, з імперського розпорядження півторасталітньої давнини: “не было, нет и быть не может”.

У книзі спогадів “Моя праця над роллю” (1937) корифей українського театру Панас Саксаганський згадує грубі й ненатуральні способи антихудожньої гри українських типажів, які в театральному середовищі називали “дражнінням хохла”. За кілька десятиліть діаспорні публіцисти розтлумачать значення цієї методики: “В Україні видавали і продавали десятки тисяч примірників малоросійського мотлоху, що спростаченим “хахлацким наречием” показував українця п’яницею, блазнем, недоумком: той завжди виступав з пляшкою в руці, несамовито ревів хахлацькі “частушки”, підстрибував до стелі в гопаці, а потім показував глядачам дулю. Спостерігаємо подібне й тепер”. Судячи з усього, запорукою присутності української культури на “споконвічно російському” півострові може бути лише “дражніння хохла” її носіями, наступ на горло своїм переконанням, вічне каяття у своєму походженні, самобичування і самоприниження, прилюдне паплюження своєї етнічної батьківщини і всього пов’язаного з нею. Українець у Криму наразі може бути українцем лише за тієї умови, що він, як у відомому анекдоті, лише кілька годин як росіянин, а “хохлів” вже неабияк ненавидить. Зрештою, чи потрібне утвердження українства в теперішньому Криму такою ціною? Питання риторичне.

Усі матеріали, опубліковані у рубриці ТОЧКА ЗОРУ, передають особисту думкою автора, яка може не співпадати з позицією редакції.

Новини партнерів

Загрузка...

Схожі новини:

Коментарі