2014-го, вже минулого, року Кримом прокотилася хвиля, яка, відповідно до заповіту одного з місцевих “можновладців”, мала на меті змити з півострова “все погане українське”. Дещо знищити вдалося (зокрема україномовні школи та класи; вдень зі свічкою не знайти української газети, а на телебаченні – українського каналу; з узбіч викорчовуються україномовні дороговкази), дещо змите прибило назад до берега (ім’я Івана Франка, вже фактично викреслене, повернулося до назви провідної кримської бібліотеки), а дещо, здавалося б, вросло у каменистий кримський ґрунт доволі міцно, і вода лише незначно підмила коріння (як у ситуації з українською церквою). Останнім часом кожна новина з Криму про ті чи інші прояви української культури радує, немов сигнал на центральну базу з далекої антарктичної станції чи з космічного корабля: ось вийшла книжка кримської письменниці-українки українською мовою, ось громада української церкви на Різдво помолилася “за Богом бережену Україну нашу, її правління і військо”, ось у ляльковому театрі в Сімферополі традиційно, як і щороку, поставили український вертеп (таки не зняли з репертуару, і не збираються знімати!), подивитися на який прийшло чимало малечі разом з батьками, незважаючи на п’ятнадцятиградусний мороз…
Та тільки деінде все українське коли не ліквідується, то прибирається з очей подалі – “аби лиха не було”. Проте кожний такий випадок потребує підтвердження. Так, наприклад, нещодавно мешканка одного з кримських невеличких курортних містечок поскаржилася – “У бібліотеці зазвичай брала що-небудь українською мовою, а нещодавно мені відмовили – буцімто вийшов невідомо чий наказ прибрати всі українські книжки з бібліотеки взагалі”. В результаті невеликого розслідування ми з подивом дізналися, що в цій-таки бібліотеці на початку листопада 2014 року відбувся тематичний захід до Дня української писемності (!): було організовано виставку, на якій презентувалися твори українських класиків, а також було проведено бесіду та огляд літератури. “Протягом дня читачі натхненно декламували вірші українською мовою, переглядали відеоролики до Дня української писемності й мови”, – йдеться у прес-релізі заходу. А за місяць у міському Центрі дитячої та юнацької творчості за ініціативою місцевого гуртка українських звичаїв і традицій відбувся захід на тему родинно-побутової обрядовості, метою якого, за словами ініціаторів, було збереження знань у галузі звичаїв і традицій, втрата яких призводить до втрати національної свідомості. На заході було ініційовано театралізовану виставу українською мовою на тему сватання й заручин української дівчини. І це – на хвилиночку – в Криму, восени 2014 року!
Відтак працівниці бібліотеки дуже здивувалися, почувши, що відвідувачі скаржаться на відсутність у книгозбірні українських книжок. На виставках, які бібліотека проводить, є набори книжок будь-якими мовами: українською, кримськотатарською, російською, тощо. Навіть більше – бібліотека не лише зберігає старі видання, а й була б дуже рада новим, – незалежно від мови, якою вони створені. До того ж, відвідувачі бібліотеки можуть вільно спілкуватися між собою та з працівниками українською мовою, і жодних проблем через це не виникає. Бібліотека проводить заходи як для українців, так і для представників інших народів півострова, роблячи свій внесок у збереження звичаїв і традицій.
У свою чергу бібліотекарки приємно здивували нас бажанням мати у книгозбірні україномовні видання, які стосуються української етніки, звичаїв, обрядів, народної творчості, традицій… Звісно, це не могло не обрадувати. Та тільки як допомогти кримській бібліотеці поповнити колекцію, скажімо, з материка, коли півострів фактично перебуває у транспортній блокаді?.. Вдалося навіть знайти в Криму букіністичну крамничку, в асортименті якої є пара-трійка потрібних книжок. «Можливо, в містечку (як не в цьому, то в іншому) знайдеться українська громада, спроможна ці книжки придбати і передати бібліотеці в дарунок?» – поміркували ми…
І ось доля випадково звела нас із кримським біженцем, який тривалий час мешкав у тому містечку. Міську бібліотеку він пам’ятає добре: каже, в ній є стільки розкішних українських книжок, переважно подарованих за відповідною програмою колишнього президента України Віктора Ющенка, що часом за їхню долю навіть лячно думати. А от української громади, за словами чоловіка, в місті не було ні до “кримської весни”, ні після, – хоч маленької, хоч великої.
Від допомоги кримським українцям у збереженні та розвитку традицій і культури народу чоловік відраджує: мовляв, невдячна це справа. На підтвердження своїх слів він демонструє фотографію з заходів до дня його колись рідного міста, зроблену восени 2014 року: на сцені, обабіч гурту людей з розгорнутим величезним триколором, у різних етнічних вбраннях стоять представники тих чи інших народів Криму, – і кожен з прапором своєї історичної батьківщини, або своєї нації. І скраєчку сцени – дівчина в українських строях тримає в руках… прапор України, за демонстрацію якого в будь-яких інших випадках на території Криму можна наразитися на серйозні проблеми…
“Українці – це цікава тубільна етнічна група великої й неділимої Росії. Ось підтекст виносу українського прапора, – каже чоловік. – На підкреслення цього працює і вся так звана українська культурна спільнота в Криму. Тому я категорично проти того, щоб у Криму лунали українські пісеньки для нових господарів. Жодної дрібниці з нашого здобутку назовні!”
Поборовши здивування почутим, перепитуємо – що ж тоді робити з кримським українством? Невже покинути все так, як є, на самоплив, прирікаючи людей на асиміляцію? Де ж рецепт збереження та плекання культурного середовища для етнічної громади, ізольованої від своєї країни?
“Щодо них не переймайтся, – радить наш співрозмовник, – до них ще відрядять омських чи воронізьких методистів з україністики. За тим, що в Криму занепадає чи може занепасти українська культура, не журіться: українство в Криму безсмертне, бо там воно себе проявило аж ніяк. Згадайте, скільки людей приходило до Шевченка в національні свята? 20? 30? Де там! Аж 50! А за 23 роки незалежності України запровадити в регіоні 8 шкіл і півсотні українських класів – це не здобуток. У Росії, в Омській області, таких шкіл і класів і то більше. Взагалі тут є два варіанти: або опиратися й гинути, або співпрацювати з тамтешньою адміністрацією – технічно, як пересічні громадяни, але не як носії певної ідентичності. Обидва шляхи гідні, але перший – легший”.
На наше розгублене запитання, з якого дива кримські українці мають гинути при спробах спротиву асиміляції, колишній кримчанин відповів: “Хай пручаються, хай бережуть себе. А назовні виносити нічого не треба. Все має бути тільки в українських родинах і довірених дружніх колах”.
По суті зразки криптоукраїнства в Криму ми вже маємо, – коли, наприклад, молода матуся не може влаштувати дитину до єдиного україномовного дитячого садочка на півострові: у природі він начебто й існує, але настільки таємно та приховано, що батьки, які бажають, щоб їхня дитина чула змалечку українське слово і зростала в ньому, не можуть той садочок знайти. Або, скажімо, коли вірянин-українець, який бажає на недільній Службі Божій звернутися до Бога в молитві рідною мовою в колі співвітчизників, витрачає безліч часу на пошуки української церкви в своєму місті – і таки її не знаходить, бо громада існує настільки закрито, побоюючись переслідувань, що потрапити до неї не легше, ніж на прийом до англійської королеви…
Але, попри всі перешкоди, українська культура в Криму існує, і люди до неї тягнуться, використовуючи всі можливості, щоб знаходити її здобутки та користуватися ними. У пошуку засобів для розвитку та плекання своєї ідентичності їм доводиться розраховувати виключно на власні сили: місцеві “власть імущі” в розвитку українства на “исконно русской земле” не зацікавлені, а з материка навіть книжок і журналів не випишеш, бо ані поштові оператори не працюють, ані кур’єрські служби… Єдиною можливістю зв’язку з зовнішнім світом лишається інтернет, та й той з лютого місяця має неабияк здорожчати: за місяць доступу до світової мережі користувач муситиме віддавати від 115 до 230 гривень. Але, незважаючи на зростання тарифів, кримські українці триматимуться за те, щоб бодай це вікно у світ для них не зачинилося. Та тільки материкові українці не поспішають повномасштабно використовувати цей засіб для допомоги своїм співвітчизникам у Криму: зокрема досі так і не створено повноцінної системи дистанційного навчання для кримчан, питання про яку ставилося не один місяць… У будь-якому разі докладання всіх зусиль до того, щоб українці Криму не опинилися поза межами українського культурного поля – одне з наших пріоритетних завдань, яке має стояти на порядку денному постійно.
