«Герої народжуються тоді, коли влада бездіяльна або некомпетентна», – Оксана Левкова

Інтерв'ю, Точка зору

вью

Про освітню та культурну політику у Криму та на Донбасі, фільм “Холодний Яр”, сучасних героїв України розповіла Оксана Левкова, голова всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим», авторка проектів на підтримку української мови, літератури і історії, яка відвідала більше трьох тисяч українських шкіл.

Громадськість позитивно відреагувала на вихід фільму «Холодний Яр». Як ви вважаєте, чи змінилась суспільна думка після Майдану, адже в одному зі своїх інтерв’ю Ви кажете, що люди звикли думати, що українське – другосортне. Чи легше зараз вам, як проукраїнській організації, працюється з громадянським суспільством?

Я вам присягаюсь, в мільйонів людей думка про Україну після Майдану взагалі не змінилась. Коли я виходжу за межі своєї френдівської групи, цих трьох-п’яти тисяч людей, або їду за сто кілометрів від Києва, то потрапляю в інший світ, де не всі розуміють, що було на Майдані. Не всі розуміють, що героям треба ставити пам’ятники. Навіть при тому, що в місті N тридцять тисяч осіб щиро співчуває родині загиблого під час Революцї Гідності земляка, виходить з хат на його похорон і все одно кажуть: «Ну а що? Нехай краще Ленін стоїть, а не нові монументи». Але Ленін – це не наша історія. Він, як не крути, історія російського більшовизму. А ті, хто вийшов за відстоювання європейських стандартів життя в Україні проти біло-голубого зека – це дійсно наше. Оскільки такої каші в головах багатьох людей ще достатньо, то мені ще працювати й працювати.

SONY DSC

Головна мета фільму – дати молодим людям уявлення про Холодний Яр як місцину безпрецендентної боротьби проти російських окупантів майже століття тому. Із такою «постановкою питання» фільм їде на Донбас і в Крим. Скажіть, якої реакції очікуєте, з огляду на те, що на цих територіях зараз відбувається активне насадження всього російського?

Реакція на фільм була вже тоді, коли його ще не було завершено. Тому що, зв’язків з іншими громадськими активістами на східних і південних теренах– сотні. Це прекрасні люди, які чекають на нас і на окупованих, і на напівокупованих територіях. Фільм буде поширюватись по інтелектуальних середовищах, по клубах, бібліотеках. Ми поїдемо в такі точки, де нас найбільше чекають україноорієнтовані чи такі, які ще вагаються, але вони вже більше українські, ніж російські.

Існує думка, що Донбас – є ізольованим від інтелектуальності регіоном. Як вважаєте Ви?

Для нас Донбас ніколи не був регіоном, відрубаним від інтелектуальної думки якоїсь ефемерної “Іншої України”. Тому ми завжди проводили там різні заходи (на відміну від безлічі громадських організацій Києва). Тут мені згадується, як на одному з Форумів видавців Оксана Забужко наголосила: «Ви не думайте, що тільки галицькі інтелектуали вважають себе якимись особливими і/або істиною  останній інстанції. Одеські щодо себе теж так гадають. І харківські. І донецькі». Цілком погоджуюсь. Тому ми так питання ніколи не ставили. Ми, наприклад, проводили проект «Ремікс 482»: діджеї з «ТНМК», «Тартак» та «Бумбокс» їздили нічними клубами Донецька, Харкова, Одеси і проводили дискотеки, де лунали ремікси на пісні винятково українських виконавців. Ми їхали в ці регіони, бо знали, що тамтешня молодь нас добре сприйме. До речі, колись у нас був конкурс творів «Хто для мене Іван Мазепа». До нас надійшло 50 000 заявок, в результаті було відібрано 10 суперпризерів з усієї України. 90% з них – це була не Тернопільська і навіть не Хмельницька області. Це були Миколаїв, Чернігів, Донецьк і Крим. Тож якби я була з Галичини, можливо, я була б трошки по-іншому вихована, але я сама певною мірою російської крові й багато років прожила в Хабаровському краї. Коли приїхала до України, то застала часи «буцання» між собою російськомовних і україномовних на рівні загальноосвітньої школи міста Старокостянтинів (Хмельницька область), в якій навчалась. Я спочатку ненавиділа українську мову, довго перевчалася, мені завжди було смішно з українських слів. Я все це проходила, тому я знаю, як це – бути об’єктом нав’язування чогось. Через це в мене не буває такої зверхності, як у багатьох галичан, стосовно людей Донбасу, чи Кіровоградщини, чи Харківщини.

в лісі 1

На плакаті «Холодного Яру» ми бачимо фото військових, донецьких «кіборгів». Чи можемо ми провести паралелі між тим, як розгорталися події Яру та сьогоднішніми подіями на Донбасі?

Паралелі точно є. По-перше, майже сто років тому холодноярські повстанці ухвалювали рішення самі. Вони збиралися на своєму віче і, хоча вони дійсно визнавали владу УНР, тактичні речі вирішували самі. Так само, наші «кіборги» на Донбасі вирішують усе між собою, тому що київські очільники не певні, куди рухатись і що робити. Я так розумію, що керівництво досі не збагнуло: як це брат-слов’янин на нас напав? По-друге, вся відповідальність лежить на маленькому українцеві: холодноярських бійців утримувала громада. У книзі Юрія Горліс-Горського, з якого почалась наша стрічка, є абзаци про те, що на базарі в Медведівці (одне з сіл Холодного Яру) селяни продають зброю. Зараз так само: «кіборгів» утримує громада. Хоча це дивно, адже ми все життя платили гроші армії як і будь-якій іншій сфері економіки, але результатів не бачимо.

У подіях, які демонструються у фільмі, є герої. Сьогоднішні бійці також підлягають тотальній героїзації у ЗМІ. Як Ви вважаєте, чи є це явище корисним для суспільства? Чи не забагато людей піднесено до цього рангу?

Герої народжуються тоді, коли влада бездіяльна або некомпетентна. Наразі їх у нас не багато, а особливо на тлі того, що останніми роками їх не було взагалі. Згадайте сучасну художню літературу, чи був там образ героя? Чи був на телебаченні образ героя? Я вслід за багатьма культурологами стверджую, що в сучасних українських творах превалює образ лузера (так само – упродовж 20-х рр.). Тому в суспільстві назріла потреба в героях. Але якщо ми заглибимось в загальноєвропейський або загальносвітовий контекст, то там героїв нема і поки що не буде. Я маю на увазі, що геройство зараз локалізувалось тільки в Україні, а якщо дитина виїжджає вчитися в Польщу або в неї міцні зв’язки зі Сполученими Штатами,куди вона емігрує, цього героя вже немає. Ми всі живемо в лібералізмі та космополітизмі, як би ми цього не ставились, тому героїзація пафос, революційний романтизм їх не перевершать.

Діяльність «НББ» в окупованому Криму наразі якось змінилась? Зараз на півострові відбувається активне знищення української книги, чим можна зарадити в цій ситуації?

Наприкінці січня цього року я завезла туди книжки. Ми хотіли запустити проект С.Е.К.С. (Сучасне Епатажне Креативне Слово), але відбулася окупація і почалися спалення книг, зокрема, у військово-морському ліцеї Севастополя. Після цього ми туди не передавали книги, а навпаки забирали їх звідти. Наші активісти із Севастополя передавали їх: в рюкзаках вони довозили книги до Запоріжжя, тому що мають там родичів, а потім Новою поштою надсилали в Київ. Як зарадити в цій ситуації? В Криму позакривали українські школи, але ж до кожного вчителя історії чи мови та літератури «зеленого чоловічка» не приставиш. Україноорієнтовані вчителі будуть, як і сто років тому, підпільно поширювати українську культуру.

в полі над полеглим

Що має зробити українська влада в Криму, де фактично не працюють школи з викладанням української мови, аби спрямовувати курс молоді на український?

Влада мала витрачати гроші на патріотичні фільмі, після яких не виростають сепаратистами. Але це мало робитись і десять, і двадцять років тому. Вона мала пропонувати школам не шароварні формати, а також не винятково етнічні або винятково релігійні формати патріотичного виховання. Тому в Криму ми поки що будемо розповсюджувати фільм. Але, якщо чесно, то всі проекти, які робилися нами на півострові останні дев’ять років, можуть бути довгограйками. Якби ми тільки мали гроші та небайдужих людей.

Хто фінансує друк книжок, посібників, фільм?

Гроші на друк знайшлися там, де й на фільм. Спочатку включаю ноги, які, до речі, обійшли три тисячі шкіл в Україні, і ходжу по людях. А потім уже тиражую матеріали, майстерно підготовлені фаховими істориками та філологами, креативно оброблені моїми активістами (перші забезпечують зміст, а другі – форму). Головне: не можна думати, що просити гроші – принизливо. Навпаки, це достатньо захопливо! Бувають досить несподівані краудфандингові випадки: у серпні я поїхала до Львова, зайшла в аптеку і побачила флаєр, на якому написано: «Шановні друзі! Зважаючи на воєнну ситуацію, російські товари будуть ввозитись обмежено…». Коли я вчиталася в цей флаєр, я подумала, що саме з цими людьми я порозуміюся. Знаєте, це так само, як, наприклад, ви відчуваєте, що ви на одній хвилі із автором якогось твору. Я зайшла в найближче кафе і написала лист директору мережі цих аптек, і за двадцять хвилин мені відписали. Так знайшлися гроші на поїздку наших істориків-реконструкторів, які представлятимуть «Холодний Яр» на Донбасі. Раніше я не вірила, що можна так робити, але з роками я бачу, що в громадських активістів просто не має іншого виходу.

Довідка: Проект С.Е.К.С. (Сучасне Епатажне Креативне Слово) стартував у січні 2014 року. За час його існування активістами “НББ” відвідано 17 шкіл Сімферополя, подаровано комплекти україномовної підліткоковї літератури, а також книги видання Руху “НББ” “Іван Мазепа: Made in Ukraine” авторства Ольги Ковалевської. Окремно нагороджено переможців Всеукраїнського конкурсу знавців українськох мови ім.Петра Яцика у гімназії №33. Укладено домовленості зі школами Сімферополя, що впродовдж весни студенти-філологи Таврійського національного університету ім. В. Вернадського проводитимуть креативні уроки із сучасної української мови.

Фото з особистого архіву Оксани Левкової.

 

Новини партнерів

Загрузка...

Схожі новини:

Коментарі