Статистика свідчить, що за межами України мешкає 13-15 мільйонів українців та їхніх нащадків, тобто приблизно третина населення сучасної української держави. Більшість у Канаді, США, Бразилії, Аргентині тощо. До початку Майдану закордоні українці згадували Батьківщину декілька разів на рік – на роковини Голодомору та День народження Шевченка. Але зимові протести у Києві, окупація Криму та війна на Донбасі показали справжню силу української діаспори – сьогодні їхню допомогу важко переоцінити.
Після анексії Криму діаспора поповнилися кримчанами, які змушені були залишити півострів. Ганна Захарова, кримчанка, яка наразі перебуває в канадському місті Калгарі та бере активну участь у волонтерській діяльності однієї з найстаріших українських діаспор, розповіла про допомогу українській армії за кордоном, складнощі еміграції та плани на майбутню перемогу.
Ви залишили Крим практично одразу після анексії. Які емоції у вас викликали ті події?
У Криму я була активною людиною – займалася волонтерством, разом з однодумцями проводили різноманітні акції. Потім виходила з друзями на кримський Євромайдан.
Але все закінчилося разом з окупацією. Було дуже страшно, здавалося, що це – сон. Озброєнні люди на вулицях, тиск на журналістів, викрадення активістів, жах, що охоплює при звуках, схожих на вибух… І блискавкою лунає думка – війна.
Але війна почалася не в Криму, а на сході країни. В Криму загинуло троє: двоє військових і один простий громадянин Рєшат Амєтов, який вийшов на площу з одиночним пікетом. Пізніше його знайшли закатованим до смерті. Активістів почала викрадати кримська самооборона, їх катували. Тоді багато людей з активною життєвою позицією виїхали з півострова та продовжують виїжджати й далі.
Емоції такі, як у людини, в якої забрали рідний дім, забрали всі права і лишили тільки право дихати.
Еміграція, облаштування на новому місці – це все досить складно. Як знайшли сили, щоб займатися волонтерством?
Те, що сталося в Україні за останній рік, повністю перевернуло моє життя, як і життя багатьох моїх друзів. Я рада, що я не помилилася в них – ми поділяємо спільні цінності, це справжні друзі. Тоді (під час Майдану й анексії Криму – ред.) раптово всі ці цінності та права, які здавалися самі собою зрозумілими, виявилися протизаконними. Коли були прийняті диктаторські закони 16-го січня, я тоді думала, що настав кінець світу. А потім були перші смерті, «Небесна сотня», окупація, війна …
Коли я потрапила в Канаду, я почала шукати своїх, в першу чергу, і знайшла чудових друзів – українців, а потім і росіян, які мене підтримали. Багато з них приїхали сюди, рятуючись від радянської влади. Ті росіяни, що приїхали пізніше, рятувалися вже від путінського режиму, інші – тікали подалі від гнилої системи. Сама я народилася в Росії, але все свідоме життя прожила в Україні, вбираючи її свободу.
Мене тут прийняли добре, багато розпитували і дивувалися, як це я «з Криму й розмовляю українською!». Тут волонтерський рух набув для мене іншого змісту: «допомога нашим» переростає у «допомогу нашим на Батьківщині».
Допомога іншим людям тримає мене на плаву, бо саме так я почуваюся потрібною, не самотньою, почуваюся що я щось значу в цьому світі. Волонтерство – прекрасний засіб боротьби з депресією, хоча і сам рахуєш копійки, щоб якось вижити.
Наскільки активна українська громада Калгарі?
Дуже активна, хоч і не така численна, як в Едмонтоні, Вінніпезі, Торонто. Вона налічує близько 80 тис. етнічних українців, але тільки частина з них дійсно активна і проводить багато різних заходів – і культурних, і просвітницьких, причому молодь працює пліч-о-пліч зі старшим поколінням, знають і співають українські пісні. Тут багато українських церков, де теж проводяться заходи, є українська школа, українські хори.
Як відреагувала Українське громада Калгарі на події на Майдані взимку 2013-14 рр.?
Всі активні члени діаспори важко переживають події на Батьківщині. Навіть ті, хто приїхав 30 років тому або народився в Канаді, але був в Україні. Коли почався Майдан, всі дуже переживали, почали регулярно влаштовувати акції та фандрайзинг на підтримку Майдану. Був фестиваль колядок в церкві, «вареники» – це коли всі збираються, ліплять і продають в церкві українські вареники по 6 доларів за порцію. Організовували підсвітку калгарійского моста жовто-блакитним кольором, потім була вистава на честь Шевченка. Саме на день народження Щевченка в Криму було викрадено координатора Кримського Євромайдану Андрія Щекуна…
В цілому, вся українська діаспора в Канаді за рік зібрала більше 2-х мільйонів доларів на допомогу братам і сестрам в Україні.
Голова Конгресу канадських українців Павло Ґрод оголошений персоною non grata в Росії, чим дуже пишається.
Чи змінилася діяльність громади після початку війні на сході України?
Так, звичайно, ми стали допомагати ще більше, але тепер вже бійцям АТО, безпосередньо контактуючи з волонтерами в Україні.
Для нас відправною точкою в організації такого роду допомоги послужило прохання одного з волонтерів батальйону «Золоті Ворота» Олега Хмельницького. Він звернувся до заслуженого артиста України Ігоря Богдана, який колись співав у групі «Ватра». Саме Ігор подав ідею організації концерту в Калгарі у вересні. Підключилися всі інші організації та українські творчі колективи: хор «Коріння», танцювальний театр «Сузірря», Тетяна Онищенко, Стефанія Романюк, і багато інших артистів. Канадсько-українська професійна та бізнес асоціація відкрила рахунок для збору коштів. Конгрес українців Канади створив сторінку у себе на сайті. Я підготувала інформаційні стенди, постер, флаери. Олена Скороход домовилася з місцевою владою, щоб провести концерт у центрі міста. В Україні ми зв’язалися з кількома волонтерськими організаціями, щоб допомагати нашим бійцям по різним напрямам. Я взяла на себе саме співпрацю з волонтерами в Україні.
Які результати вашої роботи? Кому безпосередньо ви зуміли допомогти?
Починаючи з серпня 2014 року нам вдалося зібрати більше 17 тисяч доларів, 14 з яких ми вже переслали.
Наша допомога адресна, зокрема, через волонтерів та волонтерські організації в Україні (Save Ukraine, «Крила Фенікса», «Крила Надії», «Народний тил»).
Спільними зусиллями ми закупили медичні препарати для поранених Київського та Львівського шпиталів, придбали кровоспинні засоби для хлопців в АТО та теплі комбінезони для танкістів; завдяки зусиллям Юри Данілова та фонду Save Ukraine для батальйона «Золоті Ворота» придбали в Європі Landrover Discovery. Леонід Панченко та волонтери авто підремонтували, пофарбували під камуфляж, і на цьому тижні машина вже буде доставлена у Щастя. Допомогли прикордонникам в Херсоні, додали коштів на придбання тепловізора для «Айдару». Хоча бувають негаразди: «Народний тил», наприклад, нещодавно прислав занадто великого розміру форму, потрібно міняти. Усі звіти про нашу роботу можна побачити на сторінці в ФБ Support for Ukraine – Calgary.
Нам також вдалося зібрати величезну кількість речей, в першу чергу, дитячих, для вимушених переселенців зі сходу України. Відгукнулося дуже багато людей, і продовжують привозити. Днями відправили в Херсон близько 100 кг дитячого одягу. Плануємо нові відправки через волонтерів Києва, Дніпропетровська, Одеси.
Як канадці реагують на вашу діяльність?
Справа в тому, що про війну в Україні і про кричущі порушення прав людини на окупованих Росією територіях практично ніхто не знає в Канаді.
Були новини, пов’язані з анексією Криму і початком війни, але потім перестали про це говорити, незважаючи на те, що на офіційних сайтах влади періодично з’являються новини про допомогу Україні з Канади.
Тому ми вийшли 25-го січня на вулиці, щоб висловити свій протест, вшанувати пам’ять загиблих в Маріуполі та за весь час війни, проінформувати людей, і попросити від імені діаспори канадський уряд про допомогу. Наші основні вимоги були: звільнити Савченко, Сєнцова, Кольченка та інших політичних в’язнів; посилити санкції проти Росії; визнати ЛНР/ДНР терористичними організаціями; визнати Росію агресором і спонсором тероризму; надати Україні військову допомогу в боротьбі з агресором. Сподіваємося, що уряд Канади нас почує.
Чи є в Калгарі серед волонтерів ще переселенці з Криму або зі сходу України?
Так, я знаю вже декількох: з Луганська і Донецька – вони мої друзі. Чудові люди, які допомагали збирати дитячі речі. Так само, як і я, ненавидять путінський режим. Один з них приїхав зовсім нещодавно з родиною, залишивши свій бізнес в Донецьку. Але є й такі, які за «рускій мір». Я намагаюся з ними не перетинатися.
Співпрацюєте з українськими волонтерами в інших країнах?
Звичайно, перетинаємося, але не так часто. Наприклад, для Юлі Сегеди, волонтера з Дніпропетровська, яка збирає аптечки зразку НАТО, ми пересилаємо гроші безпосередньо в Штати, а звідти вже відправляють посилки з аптечками до України. Першою нашою акцією солідарності з усім світом після Майдану були марш і демонстрація 25-го січня.
Зараз дуже складно робити якісь прогнози, але все ж таки: які ваші сподівання, мрії?
Зараз я живу одним днем, нічого не маючи. Що буде завтра з моєю родиною, я не знаю. Моє багатство і мій сенс життя зараз – це світлі люди навколо мене тут і вдома. Але мене шалено тішить те, що тут є можливість допомогти нашим, які, ризикуючи життями, їдуть на фронт з гуманітарною допомогою, і тих, які в окопах майже голими руками б’ються за право існування самої ідеї свободи і демократії, верховенства права та міжнародного закону, верховенства благородства і загальнолюдських цінностей над підлістю, віроломством, зрадою, брехнею, корупцією і спробою розділяти і володарювати, незважаючи на людські життя, тільки тому, що є сила – влада, ядерна зброя, військова міць.
Наш народ бореться не з одним ворогом, який напав зі сходу, – наш народ бореться ще й з внутрішнім ворогом, який нищив державу всі ці роки. Але всі разом ми переможемо, адже нас так багато і ми єдині.
І я скажу не в майбутньому часі, а в теперішньому: ми перемагаємо всю місцеву та імпортну нечисть, ми відроджуємося і ми процвітаємо. Тільки так. З нами Бог!
