Говорячи про кримських переселенців, у першу чергу прийнято згадувати кримських татар, а потім українців та росіян. У свою чергу видання “Під прицілом” має намір розповісти про долі трьох представників різних національностей, які не з власної волі залишили анексований півострів.Другою нашою гостею стала українська красуня прибалтійського походження Інета Будрейка, яка була змушена залишити рідний Севастополь після анексії Криму Росією і переїхати до української столиці.
– З п’ятирічного віку. Я з родини військових; до того, як переїхати до Севастополя, ми мешкали в Новозерному під Євпаторією. Наприкінці червня цього року я переїхала до Києва – в Криму мене трохи затримала необхідність скласти державні іспити.
– Так, я скінчила Севастопольський національний технічний університет. Зараз я отримую другу вищу освіту в Києві, юридичну.
– Так. Але, щойно я приїхала до Києва, то одразу звернулася до Міністерства освіти з проханням видати мені диплом українського зразка. В листопаді я його нарешті отримала, від Київського національного лінгвістичного університету. Якби не весняні події в Криму, я була б перекладачем і викладачем іноземної мови, але КНЛУ видав мені лише диплом перекладача.– Що Вам найбільше запам’яталося з часу так званої “кримської весни”?
– Я постійно перебувала в “живому щиті” біля штабу ВМСУ, коли його штурмували “кримчани” без кримської прописки. З одного боку – “кримська самооборона” з автоматами, з іншого – оскаженілий натовп з ножами…
Був момент під час третього штурму штабу, коли в мене не витримали нерви. Спочатку якась жіночка почала за мною ходити: куди я, туди й вона. За її намовою за мною почав стежити ще й якийсь її товариш. Але річ не в тім. Конкретно в мене здали нерви після сцени, які бувають лише в фільмах. До штабу приїхала молода жінка зі своїм батьком – вони принесли передачу її чоловікові. Її до нього в штаб не пропустили, але він вийшов на КПП. Ви б бачили цей поцілунок – скільки кохання, болю та страждання в ньому було… Я написала повідомлення знайомому, щоб він мене забрав, бо на хвості ще були ті двоє. Він мене потім довго заспокоював.
Відверто кажучи, важко згадувати без сліз, як наші хлопці тримали оборону без зброї. Пам’ятаю, як вони навіть привітали нас із 8 березня – намальованим великим плакатом.
Запам’яталося ще відзначення 200-ї річниці від народження Шевченка, коли в центрі Севастополя зібралися всі місцеві патріоти України. Співали державний гімн, діти читали вірші, бабусі співали пісні. А потім – одне авто з триколором, друге… Батьки одразу ж забрали дітей. Потім нас почали оточувати представники партії “Русский блок”. Мене друг одразу забрав звідти, ми відходили дворами. Але згодом там була масштабна сутичка. Як я дізналася згодом, дві дівчини, що були там, хотіли сховатися в машині, але “тітушки” розбили її бітами – їм було все одно, що перед ними були жінки.
– Звідки походить Ваш рід?
– Мій батько родом з Латвії, а мама – з Житомирської області. Я ж усе своє свідоме життя живу в Україні, тож Батьківщина в мене одна.
– Свої проукраїнські погляди Ви успадкували від матері?
– Мама в мене була доволі лояльною – вона не залучалася до політичних суперечок. Але після пережитого, коли під прицілом були наші рідні і близькі, – службовці ВМСУ, які тижнями не бували вдома, – вона стала активною патріоткою. Вона й раніше мала патріотичні погляди – просто вона відверто їх не демонструвала, як я. Під час свого перебування в Севастополі я завжди висловлювала свою позицію. Навіть у серпні цього року, коли приїхала на тиждень додому, взяла з собою державний прапор, зробила з ним невелику фотосесію в місті.
– Наскільки нам відомо, Ви належите до Римо-Католицької церкви?
– Так. Ходжу до церкви щонеділі з 5 років, відколи родина переїхала до Севастополя.
– Що Ви можете сказати про існування громади РКЦ в Севастополі до і після анексії?
– Нам дуже багато років не можуть повернути будівлю костелу. Якщо раніше була надія на повернення, то зараз її вже нема. Дуже багато римо-католицьких родин Севастополя залишили місто, через це громада зменшилася. В нас служив отець Ян Білецький, відомий на всю Україну священик-екзорцист; він був змушений залишити Крим. Були напади на греко-католицького священика, до нього приходили просто додому. Після цього його парафіяни допомогли йому виїхати на материкову Україну.
– На парафії не було ніяких інцидентів?
– Чесно кажучи, я не в курсі – у грудні я взагалі була на Майдані.
– В університеті не знали про це?
– Ні. Офіційно в мене була сесія в Академії адвокатури України, де я отримую другу вищу освіту. Але – який студент не готувався до іспитів на Майдані?
– Чого Вам зараз найбільше бракує з кримського періоду життя?
– Футбольної команди. Раніше я постійно відвідувала матчі за участі ФК “Севастополь”. Зараз цієї команди просто не існує.
– Які улюблені і реалізовані заняття Ви мали в Криму, і які зараз маєте на материку?
– Моя близька подруга – фотограф, ми разом з нею часто влаштовували фотосесії. Ще я щороку ходила в гори, якраз за тиждень до Великодня. В Києві ж у мене не так багато друзів, на жаль. Тому життя проходить за схемою “робота-дім”. І іноді – футбольні матчі.
– Ви тепер не можете повернутися до Криму?
– Не можу. І навіть не маю бажання. Єдине – я дуже сильно сумую за друзями, яких знаю з дитинства…
