Українці у кримській пресі: курс на дегуманізацію

Нещодавно під час телемарафону “Україна понад усе” на “5 каналі” керівник головного департаменту з питань гуманітарної політики АП України Юрій Рубан заявив, що російська пропаганда свідомо зображує свою країну як зосередження усіх ідеальних рис, а всіх інших довкола виставляє антигуманними носіями всіх рис мерзенних. Зокрема подібну інформаційну політику щодо українців пан Рубан назвав “дегуманізацією ворога”. Так само під час телемарафону “Україна понад усе” пролунала думка експерта з питань інтернет-комунікацій Максима Саваневського про те, що росіяни внаслідок пропаганди вважають себе найбільш духовним народом, і відтак вважають, що мають право боротися з усіма іншими — не такими добрими, як вони.

Останнім часом подібні тенденції виразно проявляються у кримській пресі, яка часто вдається зокрема до шельмування українців та створення щодо них образу абсолютного зла. Порівняти описи українців у кримській пресі можна хіба що з тим, як у свіфтівських “Подорожах Гулівера” з точки зору розумних коней — гуїгнгнмів описуються бридкі двоногі істоти — єгу, які використовуються замість робочої худоби і які позбавлені здатності розумно мислити, керуючись лише тваринними інстинктами. Так, наприклад, у Свіфта “в мові гуїгнгнмів немає слова, яке означало б щось погане, крім слів, зв’язаних з потворністю та вадами єгу”; так само і в кримському медіапросторі “українське” = “погане” і навпаки. З точки зору кримських журналістів та аналітиків, українці — це навіть не люди, а організми, які не заслуговують не те що на співчуття, а навіть на ставлення до них як до людей взагалі.

Виправдати чорний піар щодо України та українців у кримському медіапросторі намагається Дмітрій Соколов у своїй статті “Зловісні паралелі” для антиукраїнського ресурсу “Крымское эхо”. Автор зазначає, що провідні російські ЗМІ, висвітлюючи події в Україні, часто проводять порівняння з радянським періодом Другої світової війни, а визначення на кшталт “фашистський”, “нацистський”, “бандерівський” є доволі поширеними в оцінці чинної української влади; аналогії з німецьким нацизмом проводяться як з найбільш явним уособленням зла не лише з боку журналістів та політиків, а й пересічних мешканців Росії та Донбасу. Під час “кримської весни” образ “нацистської загрози” з боку Києва також домінував в агітації та настроях кримських мас. Соколов впевнений, що для мешканців “Новоросії” “злочинність” київської влади, її “людиноненависницький, “фашистський” та “нацистський” характер “є фактом, який не потребує доказів”. На думку журналіста, головні гріхи української влади — її “оскаженіла русофобія, нетерпимість, дискримінація за етнічною та мовною ознакою”.

Подібна аргументація в кримському медіапросторі є доволі поширеною. Відтак не лише творці інформаційного контенту, а й його споживачі роблять для себе висновок: “Оскільки ми увірували в створений нами “фашистсько-нацистський” образ України та українців — ми маємо право відповідно ставитися до тих, хто бодай трохи причетний до цієї країни та до її народу”.

Буквально днями кримські ЗМІ взялися посилено шукати на півострові “п’яту колону”. Як повідомляє присвячений кримській тематиці сайт “Под прицелом“, видання Криму “вкрадливим голосом начальника управління ФСБ Росії по Криму Віктора Палагіна нагадали, що ворог не дрімає, і викривати його потрібно невпинно. А саме: невгамовний Держдеп США планує реалізувати більш ніж 10 проектів, які стосуються півострова. Шкодитиме “креативний клас”, який компрометує Росію в очах кримчан і формує серед мешканців півострова проукраїнську позицію. Для більшої переконливості прокурор Криму Наталя Поклонська повідомила про схованки зі зброєю — звісно ж, “Правого сектора”. Без нього в Криму ніяк”.

На заяви кримських силовиків відгукнулися й тамтешні блогери: хтось — з повною переконаністю, хтось — скептично. Зокрема, феодосійка Поліна Дубініна, більш відома як politichanka, у своєму ЖЖ припустила, що є ще програми на кшталт “Медики” або “Вчителі”, котрі казатимуть, що їм платять мало зарплатні (цитати тут і далі — в оригіналі): “Короче говоря, если кому-то будет казаться или кто-то будет рассказывать, что в Крыму плохо живут, то это скорее всего одна из программ Украины по дискредитации Крыма, а не реальность”.

Дещо згодом пані “політічанка” поставила своїм читачам актуальне для кримського сьогодення запитання: “Куди здати колегу, який шокає, гекає і їздить з українським прапорцем?”:

“Хочу сдать сотрудника в ФСБ. Накипело. На работе один из сотрудников постоянно говорит гадости про Россию и всячески ее ругает. Говорит не “воссоединение Крыма с Россией”, а “аннексия Крыма”, не Путин, а “Путлер”, не Россия, а “Рашка”. Жалуется, что при Украине мясо дешевле было, и на зарплату при Украине можно было больше всего купить, чем сейчас. Российский паспорт он до сих пор не получил, и водительские права на российские, соотвественно, не поменял, и ездит на машине с украинскими номерами (впрочем, тут таких немало до сих пор). А еще у него в машине возле руля — украинский флажок до сих пор!!! И еще у него просто препротивнейший украинский акцент: страшно “шокает” и страшно “гэкает”. Все-таки наши люди как-то стараются в последнее время более чисто по-русски говорить, не употреблять слово “шо”, а он даже не старается. Прям вот-вот и запоет “Щеневмерлу”. А я только недавно писала, как ФСБ раскрыло планы Украины по дискредитации Крыма. И мне сегодня внезапно осенило: а вдруг этот человек как раз выполняет такую миссию? Как вы думаете, он мог быть завербован “Правым сектором”? Может, стоит на него пожаловаться в ФСБ? Друзья из Крыма, расскажите, вы уже так жаловались на кого-то? Эффективно ли? ФСБ принимает такие жалобы или отмахивается? И если жаловались, то куда именно?”

Як і слід було чекати, одні користувачі сприйняли цей пост лише як іронію щодо кримської дійсності, інші ж — як інструкцію до дій.

У той же час не до іронії кримським журналістам, які мають свій хліб з того, що послідовно створюють образ українця – ворога, проти якого необхідно вести війну на знищення. Так, зокрема, “мову ворожнечі” щодо українців використовує Ніколай Філіппов — кримський журналіст, який дописує до кримських видань “Крымская правда” та “Новый Крым”. Наведемо кілька прикладів.

“И то же самое (маються на увазі події Майдану — Т.Т.) происходило в других регионах заражённой коричневой чумой бывшей Украины”.
“Едва ли не все киевские лидеры уже давно стали героями пошлых анекдотов. Но происходящее там, на Украине, при всей своей иррациональности далеко не комедия. <…> Это уже не бледная пародия на фашизм, как в 2004-м. Это он и есть. Обыкновенный фашизм. Тот самый”.
“Сопредельная страна (мається на увазі Україна — Т.Т.) по-прежнему под властью нацистов и добрым соседом нам быть не может по определению”.
“«Проукраински настроенные»” (проще говоря, нацистские пособники)”.
(“Мы ничего не забыли“).

“Украинский нацизм при всей его карикатурной внешности нельзя недооценивать – он настоящий, кровавый и бесчеловечный, а за его спиной – “цивилизованная Европа”, в очередной раз объединившаяся в рейх и поощряющая необандеровцев на очередной «Дранг нах Остен»”.
“В идеологической войне с Россией (правопреемницей СССР) нацисты украинские идут следом за европейскими, как и 70 лет назад”.
(“Четвертого рейха” не будет!“)

“Отречение от русского имени в пользу призрачных европейских ценностей, под которыми понимаются в первую очередь евро и доллары, превратило украинцев в предателей, но не изменило национального характера. Осталось и знаменитое малороссийское “Тю! А мене-то за що?”. Но добавились свастика и “Украина понад усе””.
(“Что нам делать c Украиной?“)

Цитувати матеріали Філіппова для “Кримської правди” особливої потреби нема, оскільки вони мало чим відрізняються від загальної українфобської риторики видання, яке нарешті “звільнилося з фашистського табору”. Хіба що перові Філіппова належить хитромудрий термін, яким він охрестив українців, — “заперешеечные недоевропейцы”.

Сама ж біографія газетяра на сайті “Кримської правди” заслуговує на особливу увагу. “Родился в 1968 г. в Ленинграде. В Крыму окончательно обосновался в 1983 году. Учился, защищал Советскую Родину, преподавал русский язык и литературу в одной из симферопольских школ. В 1992-м закончил филологический факультет СГУ им. М.В. Фрунзе. В день выдачи дипломов получил неожиданное предложение, от которого не смог отказаться. С тех пор в журналистике”. До речі, судячи з інформації про колектив газети на її сайті, заслужений журналіст АР Крим вважає себе “обыкновенным русским провинциальным журналистом, проживающим на оккупированной территории”. Ризиковано.

Ще у червні 2014 року “Кримська правда” шокувала навіть читачів зі стійкими українофобськими поглядами, опублікувавши на розвороті чергового числа прокляття на адресу провідних українських політиків. У непідписаному матеріалі було подано світлини та короткі досьє на ватажків сепаратистів сходу України, яких редакція закликала бити “фашистских гадов”, та українських політиків, з підписом: “Посмотрите на эту мразь. Вверху лица, а это — рожи. Мы хотим, чтоб все вы подохли, чтоб вы все передохли, твари!”.

Буквально за пару тижнів “Кримська правда” закликала до оголошення війни всьому українському в Криму в матеріалі під заголовком “Узбіччя уже достали!“. Авторка матеріалу, Надія Валуєва, обурилася через те, що “из-за нерадивых чиновников Крым никак не может избавиться от наследия проклятого прошлого”, маючи на увазі вивіски на установах та дороговкази українською мовою. До речі, тоді блогер і журналіст Денис Казанський зауважив: “Украинский язык является государственным на полуострове, но это не мешает всячески дискриминировать его местным фашистам, которых воротит от украинского языка, как вампиров от чеснока”.

“Минуло три месяца с того счастливого дня, как Крым вернулся домой, в Россию. <…> Да, повседневных проблем немало — и у республики в целом, и у каждого из нас в отдельности. Но иногда они возникают на пустом месте, от нерадивости, лени, безынициативности. Ну скажите, Бога ради, сколько можно терпеть последствия почти четвертьвековой украинизации?!” — у розпачі запитує пані Валуєва. І продовжує вправлятись в україноненависництві: “Как же режет глаз табличка “Сiмферополь” на въезде в город, который, как и все, стал российским после проведения референдума 16 марта! Почему нельзя убрать знаки с надписями “Дякуємо за чистi узбiччя” на автодорогах, сколько можно “дякувати”, а не благодарить? Почему мы должны у себя дома всё это терпеть?”

Зрештою публіцистка дає поради щодо “деукраїнізації” півострова: “Во-первых, надо заменить чиновных руководителей — тех, которые будут ждать, пока старые таблички износятся, на тех, которые заменят их “завтра”. Так поступал, к примеру, Сталин. Расстреливать только нерадивых не надо. Во-вторых, если самообороне дать несколько болгарок и автомобиль, то они за неделю всю эту гадость уберут с крымских дорог”. Якщо подібні поради кримських “пуристів” втілюватимуться в життя — що стане наступним кроком? Позбавлення “споконвічно російського” півострова від такої “гадости”, як носії української мови, культури, ментальності?

Іншому кримському журналістові, Владіміру Андронакі, присутність у Криму українців та проукраїнських людей хоч і огидна, однак він намагається їй великого значення не надавати, коментуючи опитування кримчан компанією GfK, в результаті якого виявилося, що 82% мешканців півострова “повністю підтримують анексію”: “Терминология на УНИАН, разумеется, укропская, а вот цифры социологической службы вполне соответствуют реалиям. Эти цифры показывают, что сторонников Украины и её бандитской власти в Крыму — жук начхал. Осталась кучка бандеровцев и визгливых националистов — так ведь в каждой стране есть своя “пятая колонна”. Пусть повизгивают, чтобы крымчане не расслаблялись”.

Колишній “вірний слуга” представників українських демократичних політсил, який кілька років натхненно та творчо “мочив” “регіоналів”, а після “кримської весни” перекинувся до “команди переможців”, отримавши крісло редактора видання “Крымское время”, Андронакі чимало свого часу витратив на очорнення України, українців та всього пов’язаного з ними. Зокрема в одному з останніх записів на його сторінців в Facebook щодо статті британського видання The Guardian “Ukrainian soldiers share horrors of Debaltseve battle after stinging defeat” (“Українські вояки поділилися жахливими спогадами про битву під Дебальцевим після пекучої поразки”) “об’єктивний” журналіст нахваляється: “Так будет со всеми бандерлогами и теми, кто пошёл воевать на Донбасс. Или кто-то из нациков ещё питает иллюзии?”

Свого часу видатна ізраїльська політична діячка Ґолда Меїр, якій Бог дав народитись і перші роки свого життя провести на українській землі, вимовила тезу, яку сьогодні можуть повторити українці: “Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу”. У випадку з українцями Криму це місце може з’явитися лише тоді, коли кримський соціум вилікується від патологічної ненависті до України, українців і всього українського.