Влітку вже минулого року в гості навідувався мій давній товариш з Криму. Скаржився на те, що добиратися до мене було довго й важко. Казав, що по дорозі тричі прокляв себе за те, що обрав напрямок через Чаплинку та Нову Каховку. Емоційно, не добираючи слів, розповідав про вибиті фурами ями глибиною мало не по коліна і про аналогічно високі напливи. Про ділянки, з яких завдяки тим-таки фурам у прямому сенсі цього слова зник старий асфальт, і так і не з’явився новий. Про узбіччя, всіяні рваними покришками. Про диких кабанів, що перебігали перед машиною шлях на Херсонщині.“Ну хай я патріот, я Україну люблю і любитиму, якою б вона не була. А от поїде цим шляхом якийсь “кримнаш” на материк — і що він скаже? “Довели бендеровцы страну своими майданами”?
Не погодитись було важко. Додому приятель повертався вже іншим шляхом, не таким аварійним.
Наприкінці грудня я знову вітав його в себе. Товариш виїхав з Криму напередодні Нового року — вже назавжди, перед тим розпродавши майно. Цього разу скаржився вже на інше.
“Стою на російському пункті. Мороз, вітер — а прикордонникам хоч би що: нікуди не поспішають, все так повільно, поважно… Таке враження, що їх ніякий холод не бере. Ще б пак, утеплені по повній програмі: у кілька шарів — натуральне хутро, синтепон і таке інше, підошва на чоботях — завтовшки як дві мої долоні, мабуть. Заїжджаю до наших — мамо рідна… Ти б бачив, стоять хто у чому! Берці на тонесеньких підошвах, запрані штани, затягані бушлати, на головах — в кого шапки з дому, в кого каптури брезентові! Пам’ятаєш, нещодавно на телебаченні були сюжети про те, як прикордонники з Херсонщини начебто до Криму “брататися” до росіян ходили? Ще б пак вони не ходили! Вони ж з ними щодня ніс у ніс, вважай, стоять, чудово бачать, у яких умовах ті служать, і в яких — вони! Віз якісь теплі речі з собою — дай, думаю, хлопцям нашим залишу. Відмовилися — кажуть, нам від цивільних нічого брати не можна: ні речей, ні харчів, взагалі нічого… Вже хочеться і руками, і ногами, і головою в усі відомства стукати, хто їхнім забезпеченням займається — люди добрі, чи ж є у вас Бог у душі й Україна в серці, що ж ви коїте? Куди ви діваєте ті кошти, які сотнями тисяч списуються на забезпечення прикордонників і військових? Міністр оборони, очільник ДПСУ та інші — вони хоч бачать, у чому їхні підлеглі цілодобово на морозі стоять? У хлопців, котрі на заправках працюють, спецодяг і то кращий! Виходить, власники нафтових компаній можуть краще забезпечувати своїх працівників, ніж наша влада — своїх захисників?! Не доведи Господи, наступ з Криму — невже ви гадаєте, що ці задубілі хлопці в секонд-хенді будуть нашу землю боронити? Та просто автомати покидають — і буде вам “Киев наш!”…”
12 січня губернатор Одеської області Міхеіл Саакашвілі побував на пункті пропуску “Кучурган” на кордоні з Молдовою — і побачив там “багато проблем, важкі умови роботи прикордонників та митників, багатогодинні черги, які особливо важко пережити в холодну зимову погоду, бо нема де сховатися від холоду, снігу і дощу”, після чого на місці передзвонив керівництву ДФС і прикордонної служби в Києві для зрушення питання з мертвої точки. Чом би подібну ініціативу не виявити губернаторові Херсонщини щодо прикордонників на кримських напрямках?
…А напередодні Різдва товариш-біженець прийшов на гостину. Якраз почули про те, що на межі Херсонщини з Кримом бійці “Айдару” (хтозна, чи справжні) зупинили рух автомобілів в обидва боки. Утворивши чергу з півсотні машин, озброєні люди в камуфляжі годинами на степовому морозі копирсалися в речах громадян, вишукуючи російські паспорти. При цьому повідомлялося, що “айдарівці” відкривали вогонь (дякувати Богові, попереджувальний) в повітря й по колесах автомобілів.
Коли ми всі разом за столом зустрічали свято, приятель, пригадавши і цю подію, і свою літню подорож, запитав:
“Друзі, ви мене чудово знаєте вже не один рік. Ми з вами однієї крові — любов до України з моєї душі не викорінити ніяк і нічим. Але скажіть мені, будь ласка: невже це і є та Україна, до якої наші земляки мають повернутися самі?”
От що йому потрібно було відповісти?..
Віталій Новохацький
