Наприкінці 2014 року видання “Під прицілом” запустило міні-цикл “Три переселенські долі”, в якому вимушені переселенці з Криму, що презентують різні народи, розповідають історії свого життя, яке змінили події того часу.
Фінальну історію нам розповів Андрій Ночкін – хімік за фахом, росіянин за походженням, українець за бажанням.
– Як давно Ви проживаєте в Криму? Звідки походить Ваш рід?
– Я живу в Криму з червня 1992 року – саме тоді, коли мені було 13 років, наша родина переїхала з Московської області. Народився ж я у Вінниці. Мої батьки – військовослужбовці, тому ми багато разів змінювали місце проживання, але Крим був останнім з них. Принаймні так здавалося до анексії.
– Де і як Вам вдалося так добре вивчити українську мову?
– Не можу сказати, що вона в мене добра – раніше не вистачало практики спілкування. Вивчив я її самостійно. Розуміти українську мову я став завдяки телебаченню. Коли я переїхав до Криму у 1992 році, по українському телебаченню показували передачі та фільми, які я до цього в Росії дивився рідною мовою, російською, з українським дублюванням. В установі, де я працював у Сімферополі, мовою ведення справ була державна, українська. Так я набув письмової практики української мови.
– Що саме сформувало Ваш проукраїнський світогляд? Чи через нього Вам довелося залишити Крим?
– Багато років я прожив поза Україною. Мій проукраїнський світогляд формувався поступово, але дуже повільно, за допомоги подорожей Україною, спілкування зі співвітчизниками. Безпосередньо в Криму це було б неможливим. Саме події наприкінці лютого 2014 року в Сімферополі миттєво дали розуміння того, наскільки я люблю свою країну. Це відбулося миттєво, коли над Радою міністрів АРК я не побачив державного прапора. Через те я і залишив Крим.
– По суті, що стало причиною Вашого переїзду на материкову Україну?
– Розуміння того, що я не зможу довго бачити те, що навколо мене відбувається, і не зможу працювати в Криму без російського паспорта. А отримувати його я не збирався, оскільки ця процедура була б поза законом.
– Чим особисто Вам не імпонував той “російський світ”, який запанував у Криму з березня 2014 року?
– Тотальна брехня, небувалих розмірів антиукраїнська пропаганда, і розуміння того, що я втрачаю свободу. Я почав боятися наслідків за висловлення своєї позиції, і, як показують події, недаремно.
– Як Вам живеться на материку зараз? Що в Вашому житті з’явилося нового, і чого Вам бракує – в порівнянні з кримським періодом життя?
– Мені бракує українського Сімферополя. Я дуже хочу до нього повернутися, але його тимчасово не існує.
– Ви тривалий час працювали в системі освіти в Криму – і продовжуєте працю в цій царині тепер на материковій Україні. Наскільки теперішні аспекти Вашої праці відрізняються від минулих?
– Якщо чесно, не відрізняються. Я фактично займаюся тим же, чим і займався. Можливо, саме це й допомогло мені швидко адаптуватися.
– Чи справді освіта Криму зазнавала “насильницької українізації”, якою 23 роки лякали кримчан? Наскільки кримська школа була українською?
– Говорити про “насильницьку українізацію” Криму – просто смішно. Про що мова, коли більш ніж 90 відсотків учнів навчалися російською, російська мова в Криму була обов’язковим навчальним предметом, державна підсумкова атестація з російської мови завжди була обов’язковою для кримських випускників? При цьому слід враховувати те, що етнічних росіян у Криму далеко не 90%.
– Що вам відомо про теперішню освіту в Криму? Кого нова освітня система тепер готує з маленьких кримчан?
– Основне коло моїх знайомих складають освітяни. Вони мають різні позиції щодо змін, які відбуваються. Але після спілкування з ними на професійні теми можу сказати – в Криму зараз відбувається профанація змін: “Від старого відмовляємось, нового запропонувати не можемо”. Кого тепер готує кримська освітня система – важко сказати, бо ще не минуло достатньо часу. Але виховна складова зараз просто жахлива. З того, що мені відомо, чимось вона нагадує Радянський союз, якщо аналізувати підходи.
– Що б Ви порадили тій кримській молоді, яка пов’язує своє майбутнє з Україною, зокрема, хоче навчатись в Україні? До речі, нещодавно було запущено дистанційний навчальний ресурс для кримчан – http://educrimea.org/ Як Ви особисто оцінили б подібний проект?
– Молоді, котра пов’язує своє майбутнє з Україною, я б порадив скористатися тими умовами, які створює держава: навчатися за екстернатною формою навчання у навчальних закладах, розташованих на материковій частині України. Закон щодо забезпечення прав мешканців окупованих територій гарантує кримським абітурієнтам отримання бюджетного місця у ВНЗ, якщо вони пройдуть ЗНО і отримають результат. Що ж стосується будь-яких дистанційних освітніх ресурсів – головною проблемою в цьому плані є інформаційна ізоляція кримчан, через яку ті фактично не мають змоги дізнатися про існування подібних проектів. І як вирішити цю проблему, я не знаю.
– Чи Вам відомі факти дискримінації росіян у Криму – зокрема з боку України як держави? У чому полягали утиски етнічних росіян, російськомовного населення, про які так наполегливо роками розповідала і розповідає зараз російська преса? Чи були вони настільки серйозними, що стали причиною силового відторгнення Криму від України?
– Дискримінація? Росіян? У Криму? Я, етнічний росіянин, про свою дискримінацію в Криму вперше почув з російського телебачення, коли відбувалася агітація у зв’язку з підготовкою до події, яку дехто називає “референдумом”.
– Чи довелося Вам зазнати зараз негараздів на материковій Україні через своє етнічне походження? Чи справді в Україні недобре ставляться до росіян, зокрема кримських, як це подають російські ЗМІ?
– Це так само смішно, як і “насильницька українізація” в Криму.
– Яким Ви бачите своє повернення до Криму? Що для цього має статися?
– Над державними будівлями Криму має замайоріти синьо-жовтий прапор.
