Нещодавно історики зібралися, щоб подискутувати про проблеми Криму. І хоч в основі розмови не було заяложеного «Чий Крим?», за круглим столом зіткнулися три принципово різні світогляди: філософський, науковий та прагматичний. Від питання «Як розуміти історію Криму» вчені швидко перейшли до іншої теми: що, власне, потрібно Україні для повернення Криму. А точніше: чого їй не вистачало для його збереження?
Національної свідомості кримчан
Андрій Іванець, історик та завідувач відділу Адміністрації Президента України з питань тимчасово окупованої території та соціальної адаптації, виходив з питань свідомості та «подвійної пострадянської лояльності» значної кількості кримчан. Підтвердженням тому для нього є останнє соцопитування, презентоване компанією GfK Ukraine в межах проекту Free Crimea: «Мушу нагадати опитування грудня 2013 року. Тоді близько 70% кримчан заявили, що вони є патріотами України. Якщо опитування проводилось би цього року, можна було очікувати результат, що більшість була б патріотами Росії. З чим це пов’язано? З тим, що значна частина кримчан мала подвійну пострадянську лояльність. Тобто, коли їх питали: «Ви патріоти України?», вони відповідали: «Так, ми патріоти України». А якщо б паралельно спитали: «Ви патріоти Росії?». Вони відповіли б теж: «Да, мы патриоты России».
З ним не згодний колега Сергій Громенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті, який зауважив, що дослідження GfK нерелевантне, бо «якщо на стаціонарний телефон подзвонять і спитають: «Чий Крим?», чи багато з вас відповість, що Крим український, знаючі, що за цю відповідь можна отримати статтю за Карним кодексом РФ?» Тому, на його думку, «вірити у 82% підтримки немає жодного сенсу, як і говорити про подвійну лояльність. Вона є, але в значно менших масштабах».
Загальноукраїнської візії та нарративу
Історія Криму в українських підручниках сильно відірвана від загальноукраїнської історії. Проблему в цьому вбачає Андрій Іванець: «Крим в сучасній українській науці має бути представлений як частина української території. Для того, щоб викладати історію треба мати весь комплекс історичних практик, які б розглядали історію Криму як історію загальноукраїнського досвіду, щоб задовільнити як потреби академічної історії, так і інші потреби. Як би ми не викладали – нарратив, чи розірвані розкази про історію – там має бути Крим як складова нашого історичного досвіду. Так само це стосується і популяризації історії».
А от Сергій Громенко вважає, що головною проблемою для українського розуміння історії Криму є відсутність цілісної візії: «Справа в тому, що за 23 роки українська історична наука не спромоглася створити жодного офіційного вигляду історії Криму. Було кілька тактичних спроб силами кримських вчених, а в українській державі, в українській історіографії до цього руки не дійшли. Тому нам навіть немає про шо толком дискутувати: як немає візії кримської історії з українського боку». Єдине, що можна робити зараз, на думку вченого, це «дискутувати з російської візією, російськими міфами, а щодо української позиції, то її потрібно спочатку сформулювати».
Юрій Рубан, керівник Головного департаменту з гуманітарної політики Адміністрації Президента України, запропонував історикам, яким, на його думку, «влада платить за те, щоб вони придумували нарративи», створити повідомлення для політиків: «Вони повинні придумувати мову політикам, а політики повинні ту мову використовувати у своїх політичних цілях. Це цинічний погляд, але саме за це держава платить вченим».
Кримознавців
З іншого боку, цій візії й не було звідки взятися, оскільки Сергій Громенко наполягає, що в Україні існує «абсолютний брак кримознавців»: «Після анексії в нас виявилося, що фахівців немає, і більшість проблем сучасної політики України щодо Криму полягає в тому, що ні на чию експертну думку опертися неможна. Найголовніше питання я бачу в тому, щоб відновити процес вибудування історії Криму в Україні».
Андрій Іванець цю тезу не підтримує, хоча й зазначає, що нестача «експертів з питань Криму» в Україні таки існує: «Я би не сказав, що в нас зовсім не було вчених, істориків на материковій частині, які б займалися Кримом. Їх було недостатньо». Не вистачало, на думку історика, й спеціальних інституцій – відділів кримознавства при різних інститутах. На це так і не знайшли фінансування.
Раціональості
На думку Андрія Іванця, Росія оперативно відключила кримчан від українського інформаційного простору, щоб за допомогою історії «сформувати суто російську свідомість кримчан». Однак, «є велика частина кримчан, які усвідомлюють свій зв’язок з Україною», саме тому Україна має надати їм можливість теж отримувати інформацію про історію півострова через дистанційні курси, видавництво історичних матеріалів, популярні нариси.
А от Юрій Рубан глибоко переконаний, що рішення щодо Криму Росією приймаються абсолютно раціональні: «До них готувались, не виходячи з ідентичностей, а рішення приймались тому, що якісь люди були куплені, якісь люди в силу політичних міркувань… Усі ці наші конструкти, усі ці наші схеми, які ми любимо будувати, боротьби класів, або націй, до процедури прийняття політичних рішень погано працюють. Я це бачу на прикладі такого не останнього політика як Володимира Володимировича Путіна, він забагато дивіться свій власний телевізор, тому на полі раціональної політики в нього з’явилися великі проблеми».
Експерти так і не дійшли згоди в питанні, чого саме не вистачило Україні для збереження Криму. Може, й всього разом. Однак для громадян України в Криму та кримських переселенців є цілком очевидним той факт, що ліквідовувати всі ці прогалини треба оперативно і, головне, системно. Інакше ми ризикуємо так само втратити зв’язок з реальністю, а, відповідно, і з Кримом.
Яна Горюнова, специально для “Под прицелом”
